Звернення з нагоди 68-ї річниці проголошення Акту відновлення Української державности

Звернення з нагоди 68-ї річниці проголошення Акту відновлення Української державности

30 червня 1941 року, скориставшись початком радянсько-німецької війни, у Львові на Національних Зборах з ініціативи ОУН-революційної було проголошено Акт відновлення Української державности та створено уряд – Українське Державне Правління.

Аналогічне проголошення Акту та створення українських адміністрацій відбулося в 187-ти із 200 районів Західної України та в 26-ти районах на Правобережжі і в т. ч. у Житомирі, Кам’янець-Подільському, Дніпропетровську, Криворіжжі, Нікополі, Миколаєві тощо.

За тиждень після проголошення Акту було створено представницький орган громадськості – Раду Сеньйорів, яку пізніше перейменовано на Українську Національну раду і яка відігравала роль передпарламенту Української держави. Її почесним головою став митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, а керівництво здійснював Кость Левицький – Президент ЗУНР.

Проголошення Акту здійснено всупереч волі німецької окупаційної влади, яка поставила перед УДП та Проводом ОУН-революційної вимогу його анулювати. За відмову підкоритися були арештовані Степан Бандера, Ярослав Стецько, члени УДП, сотні провідних активістів ОУН.

Трактуючи цю історичну подію, слід усвідомлювати:

1. Проголошення Акту відновлення Української державности 30 червня 1941 р. у Львові не було політичним експромтом, а свідомою і детально розпланованою акцією. За рік до цього ОУН-революційна під керівництвом Степана Бандери опрацювала "План діяльності ОУН під час війни", в якому передбачалося здійснення цього державницького Акту.

Отож і розбудова сучасної Української держави повинна носити не хаотичний, а цілеспрямований націозахисний характер.

2. Всупереч совєтським і постсовєтським твердженням про тоталітарний характер ОУН і націоналістичної ідеології, створений нею уряд мав багатопартійний характер і до його складу увійшли представники тих легальних українських партій, що існували в Галичині до 1939 р.: УНДО, ФНЄ, соціал-революціонерів та соціал-радикалів.

Така принципова конструктивна державотворча природа закладена у самій природі націоналізму і востаннє вона була красномовно продемонстрована при формуванні керівного складу Тернопільської обласної ради.

3. Акт відновлення Української державности був не локальною політичною подією Західної України, а мав соборницьке загальноукраїнське спрямування. Створені Українським Державним Правлінням українські адміністрації охопили значну частину Наддніпрянської України, а в самому Акті було вказано, що сформований у Львові уряд підпорядкується всеукраїнському. І тільки застосувавши масові арешти, німецькі окупанти запобігли його створенню у Києві.

Отож, ідологія і програма українського націоналізму завжди носила і носить принципово соборницький характер та поборює будь-які прояви сепаратизму.

4. Акт відновлення Української державности не був відірваний від попередніх форм українського державотворення, а особливо тих, що були здійсненні у ХХ столітті – УНР, ЗУНР, Карпатської України. Власне це звучало в самій назві – відновлення Української Держави.

А тому і сучасну Українську державу слід вважати спадкоємицею не колоніальної адміністрації під назвою УССР, а всіх форм української державности – від Київської Русі і до Української Держави, відновленої Актом 30 червня 1941 р. у Львові.

5. Акт відновлення Української державности був здійснений в суто українських інтересах, а тому був ворожим і нацистській Німеччині, і більшовицькому СССР. Німеччина ліквідувала створений Український Уряд і запроторила Провідника ОУН-революційної Степана Бандеру та Прем’єр-Міністра УДП Ярослава Стецька до концтабору, а совєтські та постсовєтські історики замовчують сам факт цієї історичної події.

Кожна національна держава має призначення захищати інтереси тої нації, на чиїй землі вона створена. А тому і в сучасній Українській держава повинен бути сформований такий політичний провід, який би принципово стояв на сторожі інтересів Української Нації.