Президентські вибори: Надія на тлі Руїни

Президентські вибори: Надія на тлі Руїни

Прапор ВО "Свобода"

Доборолась Україна… На 18-тому році Незалежності за головне крісло країни – посаду Президента – змагаються два прокремлівські кандидати. Московські керманичі – Медведєв зі свитою, зокрема зі своїм міністром закордонних справ Лавровим – потирають руки і снують плани на майбутнє. Вони навіть не приховують задоволення, що тепер в Україні "виникне нова дієва та ефективна влада, налаштована на розвиток конструктивних, дружніх, дієздатних і всесторонніх стосунків з Російською Федерацією". Ще б пак. Адже обидва кандидати останніми роками мов по свячену воду їздили на поклони до московських цариків. Обидва повсякчас наголошують, що "хотіли б зміцнювати стосунки з Москвою з широкого кола питань". Одного – Януковича – Путін двічі вітав з "перемогою" ще на минулих президентських виборах. Іншу ж розхвалював буквально перед цими виборами, 19 листопада: "Нам с Тимошенко работать комфортно, отношения стабильные".

У ці дні чимало українських патріотів, яким не байдужа доля своєї держави, – шукають відповідь на одне питання: як же ми до такого дожилися на 18 році Незалежності? Насправді Президентські вибори 2010 року стали віддзеркаленням загальної розрухи і безладу, що панують в нашому розхристаному пострадянському суспільстві. Не пройшовши через процедуру люстрації – очищення від привидів комуністичного минулого, як то зробила низка країн Європи – наше суспільство врешті, як і варто було сподіватися, втратило орієнтири, загубилося в пошуках відповіді на запитання, де справжні людські цінності, а де фальшиві. Аж ось багато насправді дуже простих речей стали з ніг на голову і вже не можуть не вражати уяву тверезої людини.

Отже, чому саме такі результати виборів? Насамперед, в Україні досі не навчилися, як то є у розвинених суспільствах, відмовляти у підтримці політикам, які обманюють чи зраджують своїх виборців. Бо голосуючи за таких – заохочуєш брехню і зраду. В Україні не працює закон моралі та честі державця. Політик, якого хоча б один раз упіймали на брехні, мав би, як то є в усьому світі, негайно піти у відставку. А виборці мали б за жодних обставин не обирати "менше зло", незважаючи ні на нові клятви, ні на крокодилячі сльози. Але…

Якби ж то Україна, як це зробили Німеччина, Чехія чи Польща – провела люстрацію – це заклало б у суспільстві нові цінності, врешті решт – здорову політичну принциповість. Розуміння того, що "фарбовані лиси" і люди з подвійним дном, які учора говорили одне, а нині інше – не мають морального права керувати країною. Люстрація також унеможливила би безкарну торгівлю національними інтересами, якою корисливо промишляє наша влада – по суті вчорашня окупаційна адміністрація, нашпигована агентурою КГБ. А нам би не довелося тепер сушити голову, хто з них "менше зло" для України, гадати на кавовій гущі обіцянок, які з них, можливо, менш безпринципні "раби, подножки, грязь Москви".

Друге. Реально у Президентських виборах 2010 року змагалися не ідеології, не програми, і навіть не харизми кандидатів, а – грошові мішки, які за ними стояли. Ті, котрі мали надвеликі гроші – а це власне і є ставленик Донецького кримінально-олігархічного клану Віктор Янукович, представниця Дніпропетровського кримінально-олігархічного клану Юлія Тимошенко та інші – отримали ексклюзивну можливість цілодобово "крутитися в телевізорі". Чому ексклюзивну – та тому що одна секунда (!) реклами на провідних телеканалах коштувала в межах тисячі доларів. Важко й порахувати, як стратилися Янукович, Тимошенко, той же Тігіпко, які фактично не злазили з голубих екранів і чиї звернення нерідко транслювали по всіх трьох або й чотирьох телеканалах одночасно. Така тотальна пропаганда нагадувала масовану психічну атаку. Той, хто йшов до президенства не заради подальшого грабунку країни, не заради інтересів свого клану олігархів, а задля того, аби змінити життя людей – навіть близько не міг собі дозволити таку нечувану розкіш. Реально лідерові "Свободи" пробитися на телебачення було практично неможливо. У ході своєї президентської кампанії Олег Тягнибок об’їхав усі без винятку регіони України – побував і на Донеччині, і Луганщині, і на Херсонщині, і на Вінниччині, і в Криму. І скрізь зустрічі з ним викликали у людей неабияке зацікавлення і жвавий інтерес. Але практично на жодному провідному телеканалі про це – нічичирк. Зате українці могли цілодобово споглядати як не "чавунного" проФФесора, що ледве видушує з себе слова, то тигрЮлю, яка склавши ручки немов відмінниця, заглядаючи у вічі, вкрадливим голосом оповідала як "ВОНА – працює". Або ще головного "миздобула" України, який, 5 років нічого не робив, аж раптом розродився двогодинними моралізаторськими телепроповідями, гнівними викриттями вчорашніх "любих друзів" та гіперпатріотичними, проте запізнілими, ініціативами. Постійно маячили на екранах і "нові обличчя" у ролях "генералісимуса невидимого фронту" та "сильного президента". Проте показово, що Олег Тягнибок, за цілу кампанію, в об’єктиви деяких телеканалів не втрапив жодного разу. Як би й не було. Спрацьовували влада грошей і правило ретельного замовчування такого небезпечного для антиукраїнської влади лідера найпотужнішого сьогодні об’єднання українських націоналістів. Громадського ж телебачення, яке висвітлювало би в однаковій мірі діяльність усіх кандидатів на президентський пост, як це є у цивілізованих країнах, в Україні просто не існує. Його, попри обіцянки на Майдані і багаторічне обговорення, так і не створили. Вочевидь, через те, що громадське телебачення не вигідне фінансовим магнатам, які й так можуть дати для своїх ставлеників стільки телеефіру, скільки їм заманеться.

Насправді це злочинна маніпулятивна практика, коли політики у свою рекламну кампанію вкладають в буквальному розумінні слова навіть не мішки, а вагони грошей, – аби потім, звісно ж, повернути їх сторицею. Для того, щоби побороти натиск олігархічних грошей, в Україні мав би бути ухвалений, як то є, наприклад, у Франції, закон, який взагалі забороняє платну політичну рекламу не тільки під час виборчої кампанії, але й за три місяці до її початку. Натомість теледебати мусять бути обов’язковими для всіх кандидатів. Такий закон надасть усім кандидатам рівні можливості і унеможливить прихід до влади роздутих через трубку телевізора маріонеток олігархічних кланів.

Третє. В тому, що в політиці нині саме такий розклад сил, і зокрема що Янукович знову бореться за посаду президента – пряма вина, перш за все, тепер вже колишнього президента Віктора Ющенка. Пригадуєте, як після помаранчевих подій 2004 року політичні експерти в один голос прогнозували, що ми ніколи уже не побачимо на перших сходинках політичної піраміди скомпрометованого і збитого з ніг яйцем Януковича (згадайте-но, як він називав українців "казлами" і як Віктор Ющенко красиво повторював, що "ми не казли"). Це могло сьогодні бути реальністю – ми з вам мали би вже й забути, хто такий Янукович і чим дихає його антиукраїнська політична сила. Але Віктор Ющенко, в силу чи то своєї безхребетності, чи то злочинної безпринципності, раптом узявся підписувати з Януковичем горезвісні меморандум та "Універсал єдності". В такий спосіб Ющенко на ділі відкрив скриньку Пандори – витягнув вже потопленого ставленика Кучми та фальсифікатора виборів на сухе. По суті – показав ошелешеним виборцям, що не такий вже той Янукович поганий, якщо сам "народний президент" Віктор Ющенко, так завзято хоче бачити його за столом переговорів. Отже, політична реабілітація Януковича і його легітимізація в очах навіть тих виборців, які до того його не сприймали – справа рук Ющенка. Це йому передусім ми маємо дякувати за те, що лідер проросійської Партії Регіонів нагріб сьогодні стільки голосів навіть у тих регіонах, де ще кілька років тому слово "Янукович" вживалося хіба що як лайка. Справу Ющенка доправила Тимошенко, яка теж кинулася мутити з Януковичем якісь "кАОліцИї", безперервно вела з ним підкилимні переговори про спільну узурпацію влади, голосувала з його фракцією за різноманітні взаємовигідні закони, зокрема за такі, які були спрямовані на її невтомну боротьбу з Ющенком. Як, наприклад, закон, за яким Тимошенко разом з Януковичем урізали були добрий шмат президентських повноважень. Навіщо вона своїми заграваннями власноруч підіймала підупалий рейтинг довіри до Януковича? Аби тепер розігрувати з ним драматичні сценки "непримиренної боротьби"? Але здається Тимошенко переборщила і врешті перехитрила не тільки виборців, але й сама себе.

…У ці дні, коли прикрашений пластмасовою усмішкою Янукович, задоволено рахує свої голоси, стискається, певно, не одне серце – зокрема ж у тих, хто на далекому помаранчевому майдані відморожував собі нирки, протестуючи проти безграмотного синьо-білого проФФесора. Янукович, неприйняття якого восени 2004 року породило небачений в історії України велелюдний виступ на Майдані, зараз роздає ламаної копійки не варті обіцянки про грядущі великі зміни. Що насправді може змінити Янукович? Запровадити російську мову "офіційною"? Покропити свяченою водою російський Чорноморський флот, – аби він вічно сидів в Україні? Включити Україну до спонсорованого Москвою Єдиного економічного простору (ЄЕП)?

Друга кандидатка – недавня напарниця Януковича по коаліції ПРіБЮТ Юлія Тимошенко, котра не далі як у червні цього року готувалася до політичного шлюбу з головним регіоналом України. Найголовніше, що запам’яталося за час прем’єрства Тимошенко – це те, що пані з косою за жодних обставин не можна вірити. Фактично жодна з її обіцянок – забезпечити людей дешевим м’ясом (це ще за першого прем’єрства), виплатити втрачені заощадження, захистити від економічної кризи, видати державні акти на землю, не паруватися з Януковичем – виконана не була. До того ж Тимошенко, аби протриматися до президентських виборів на плаву, напозичала у світу стільки грошей, що виплачувати їх стане не тільки нашим дітям, але й онукам, і навіть правнукам.

Ще у фаворі Сергій Тігіпко, за котрим нема ні політичної сили, ні жодної команди, окрім хіба що найнятих політтехнологів. Невідомо також, що саме думає Тігіпко з того чи іншого важливого для країни питання – бо у ході своєї політичної реклами він про це ніколи не розповідав. Тігіпко навіть не є новим обличчям – під час помаранчевих подій 2004 року він тихою сапою – себто непомітно – керував штабом Віктора Януковича… Взагалі це ще той битий комсомольський лис…

І все ж останні президентські вибори, окрім болю, принесли українському патріотичному виборцю ще дещо – надію. Згідно з даними Національного екзит-полу (а вони власне, є найправдивішими і найближчими до реального волевиявлення українців) за першого в Україні націоналістичного кандидата у Президенти Олега Тягнибока проголосували 2,1 відсотка виборців України. Це майже втричі більше, аніж на парламентських виборах 2007 року.

Ці люди – а їх більше півмільйона – це ідеологічні виборці. Вони віддали свій голос навіть не за конкретно Олега Тягнибока, а за ідею, яку він несе – перейнявши її від багатьох поколінь українців. Ці патріотичні виборці голосували в Криму – в небезпечному оточенні україноненависників та українофобів, які за підтримку Олега Тягнибока готові були забити до смерті. Голосували в Донецьку – затиснені тотальним біло-синім криміналітетом. Голосували у Львові, куди наш Ґарант раптом почав вчащати по три рази на тиждень, цинічно дурячи галичан, що він єдиний патріот, який наче б то має якийсь шанс потрапити в другий тур, і що він наче б то вже завершує якісь переговори про об’єднання усіх довкола себе коханого. Отже ті свідомі виборці, які віддали голос за Олега Тягнибока, – мужні люди, яких не зламали залякуваннями, не обдурили цинічними маніпуляціями, не підкупили ні рекламними обіцянками, ні грошима. Тому вони – наша надія і наша опора. Вони додали нам наснаги, додали сил і натхнення, аби ми відновили сили і продовжили боротьбу.

Неправда і фальш не можуть панувати вічно. Як туман не може вічно застилати очі людські. Однозначно, що хто б з них не переміг – чи то Янукович, чи Тимошенко – нічого доброго вони не принесуть країні. Не зупинять економічну розруху, не запровадять змін, не дадуть нації надії на майбутнє. Вони хоч і при владі поки що, але уже – вичерпані, колишні. Однозначно, що за рік, може раніше – з такими керівниками країна знову зайде в глухий кут і, хоч не хоч, постане перед достроковими парламентськими, а може навіть і президентськими виборами. І така ситуація буде повторюватися знову і знову, доки до влади не прийдуть правдиво нові українські політики, які відстоюватимуть не інтереси Москви чи Брюсселя, і не апетити різних кримінально-олігархічних кланів, – а природні права своєї нації, своєї країни. Тому що таких політиків потребує історія. Потребує час.

Тим часом нас, свідомих українців, котрі прагнуть іншого життя для своїх дітей, з кожним роком стає все більше і більше. Як би того не хотілося усім на світі україноненависникам і грошовим мішкам. Гуртуймося, підтримуймо одне одного, наближаймо разом свій зоряний час – після цих виборів ми з вами стали ще на крок ближчі до мети…